Антологія - Львівська антологія. Том I. Від давніх часів до початку ХХ ст.

день на чотирьох кутах головної площі влаштували вівтарі, прикрасивши їх квітами, іконами, зеленню, барвистими тканинами, корогвами, статуями святих і картинами духовного змісту. Після літургії з католицького собору потягнулася процесія. Попереду йшли довгою низкою діти, попарно, підібрані за зростом, найменші попереду; за ними потягнулися півчі й інші служителі усіх міських церков, далі в блискучому одязі усі священики міста і його околиць, вони несли парчевий балдахін, прикрашений золотими шнурами, китицями, позументами і страусиним пір'ям, – під яким йшов старий ксьондз зі святими дарами. Услід за цим священиком йшла наша полкова музика; потім загін австрійських солдатів і великі натовпи народу, вирядженого в найстрокатіші і найяскравіші костюми. Під час ходу наша музика грала безупинно різні духовні п'єси.

Але найоригінальнішим було те, що в найурочистіший момент церемонії, коли ксьондз, зупинившись перед вівтарем, возніс догори дароносицю з дарами і благословив тілом Господнім народ, який вклякнув, причому австрійські солдати віддали честь святим дарам триразовим рушничним залпом, наші музиканти грянули «Боже Царя храни»!

Після закінчення процесії народ тріумфував протягом усього дня. Натовпи жінок і дівчат, у квітах і яскравому вбранні, ходили строкатими вервечками по місту, притягаючи своїми тужливими піснями кавалерів, які пригощали їх дешевими ласощами. Отут таки можна було надивитися на красунь! У Самборі багато красивих жінок, але в селах їх ще більше, а до дня «Божого тіла» зібралися тут жителі з усіх околиць, ніби навмисно влаштувавши для нас виставку красунь. Та й те сказати, якби нам довелося постояти в Самборі довше, то немало наших опинилися б у вічному полоні самбірчанок; але сурма вже гриміла вдалині; її чарівливі звуки вже почали долинати до нас, заглушаючи солодкі пісні галичанок.

Володимир Броневський

(1782–1835)

Публіцист, мемуарист. Був військовим моряком, командував дрібними кораблями Чорноморського флоту. Видав «Подорож з Трієста до Санкт-Петербурга в 1810 р.» (1828). Цікавий також його «Огляд Південного берега Тавриди в 1815», де описана історія та етнографія Криму. (Наведений уривок переклав укладач.)

Подорож з Трієста до Санкт-Петербурга

Лемберґ, 30 травня. При вступі в Галіцію, мене усе тішило: схожість жителів з нашими малоросіянами вражаюча: їхні свити і шапки такі самі, які носять у нас в Україні, говорять же так виразно, що я, не будучи малоросіянином, усе міг розуміти без труднощів; і сама природа здавалася мені чарівнішою і щедрішою, ніж бачив я її учора.

Проходячи повз Уніатську церкву і почувши спів, зайшов помолитися. Служба йшла на слов'янській мові, і я не помітив жодної відмінності від нашої служби, окрім того, що на актенії згадують Папу. Священики ходять без бороди, стрижені, і в такому ж вбранні, як католицькі приходські ксьондзи. І церковне облачения уніатських попів таке саме, як у наших.

В міру того, як, минаючи довге передмістя, я наближався до Лемберґа, предмети швидко змінювалися, цікавість зростала, стукіт, гамір наростали; і раптом від сільської тиші, від скромних дерев'яних будиночків я перенісся, наче завдяки чарам, в галасливий, багатолюдний натовп, і перед жадібними моїми поглядами виросла громада будівель – одні кращі, прекрасніші за інші. Прекрасні коні, прекрасні екіпажі, багаті крамниці, кваплива хода людей, чисті тротуари, широкий бульвар, милі веселі обличчя, строкатість і смак дамських нарядів, дивували мене поперемінно і утворювали дивну протилежність з довгими каптанами, конфедератками, червоними або жовтими чобітьми польських чепурунів, і особливо з бідною зовнішністю черні, що тіснилася на вулиці. Я заздалегідь знав, що дорогою від Трієста до Петербурга нам зустрінуться тільки два великі міста, Буда і Лемберґ; але ніяк не уявляв, щоб цей останній був такий багатолюдний, такий багатий. Завтра Трійця, і з завтрашнього ж дня почнуться контракти, на які з'їхалося безліч купців та шляхти, щоб укласти різного роду родинні й торговельні угоди.

Лемберґ схожий на маленьку столицю, в якій чого забажаєш, те й просиш. Крамниці наповнені усілякими товарами, обабіч вулиці видно золочені і розписані вивіски, що рекламують різного роду мануфактуру й ремесла. Скрізь повно народу, всюди по гладкій бруківці котяться багаті екіпажі, і польські улани у святкових мундирах скачуть на гордих конях; самотні красуні снують по тротуарах або, сидячи біля чистого вікна, ваблять і запрошують прихильною усмішкою. Розкіш і розпуста йдуть пліч-о-пліч. Поляки люблять забави майже настільки ж, якщо не більше, ніж італійці. Будучи неробами усе життя і заможними без зусиль, вони не знають, як убити час. Тут є гарний театр, а бали і вечоринки майже щодня то у генерал-губернатора, то у інших знатних панів. Академічна бібліотека містить сто тисяч книг.

Вулиці добре вимощені, розташовані правильно і перетинаються трьома великими площами; будинки в три і чотири поверхи; кращі з них оточують площі, прикрашені трьома величезними церквами, спорудженими посередині. Я заходив у найдавнішу, побудовану королем Іоанном Собеським. Це готична будівля дуже добре збережена. Склепіння її високі, церква не надто велика, але в ній стільки прикрас, стільки чудасій, що саме ця відсутність смакуй безлад здавалися мені кращим достоїнством цього пам'ятника хороброго визволителя Відня.

У центрі міста збудована висока чотирикутна вежа, на якій щогодини сурмлять і сповіщають, що в місті усе спокійно. Я піднявся на неї, але нічого особливого не помітив, окрім дахів, що займають великий простір. З усіх будівель понад усі інші сподобалася мені головна гауптвахта, оточена іонічною колонадою, на якій легко лежить важкий карниз, багато і зі смаком прикрашений військовими гарматами і прапорами.

Лемберґ гарний, але не може похвалитися вдалим розташуванням, він розкинувся в ямі поміж двох пологостей, так що і під'їжджаючи, побачиш місто не раніше, як опинишся вже на його передмісті. Лемберґу ще бракує судноплавної річки; Полтва, що його зрошує, не годиться для міста з 50 000 жителів, які займаються значною торгівлею. Французи, за прикладом древніх греків, перейменували його на Леополь.

У Трійцю стало ще тісніше на вулицях, ще галасливіше, і коли я йшов на обідню, то вже зустрів багатьох напідпитку, а багато й таких, що валялися. Це давно не бачене мною явище нагадало, що рухаюся на північ у і що з усіх тварин людину можна вважати за найупертішу, бо всупереч природі упивається найдужче там, де земля не родить винограду.

По обіді я вирушив до міського парку подивитися, як стріляють у ціль. Там знайшов я численне товариство, музика гриміла, відлуння